Треба дивитися в обличчя своїм страхам: у Луцьку презентували фільм «Буча»
11 листопада 2024
На прем’єрний показ у кінотеатрі PremierCity приїхали творці стрічки – режисер Станіслав Тіунов та актор В’ячеслав Довженко.
Чимало присутніх не стримували сліз, а після закінчення перегляду одна із глядачок попросила вшанувати хвилиною мовчання усіх, хто загинув від рук росіян.
Опісля усі охочі мали можливість поставити питання Станіславу Тіунову та В’ячеславу Довженку.
За словами режисера, це кіно – машина часу, яке зняте українцями й для українців.
Знімання картини розпочалося фактично одразу після деокупації, за що автори отримали шквал критики – мовляв, такі фільми знімати ще зарано, бо це може ранити людей.
У 2022 році Українська кіноакадемія заявила, що зображення трагічних подій в ігрових фільмах у той час, поки триває війна, має ризик кон’юнктурного використання трагедії.
Але режисер переконаний – це точно на часі.
«Поки ми сперечаємося на часі чи не на часі, країна-404 вже зняла свій фільм і навіть спробувала це передати європейському суспільстві як свою правду. Але кому, як не нам, відтворювати цю правду і показувати європейському глядачу і собі, як нагадування?» – сказав Тіунов.
Він пригадав, як на показ фільму в Києві прийшла донька Ірини Фількіної – світлина її руки з червоним манікюром стала символом Бучі. Вона тоді сказала: те, що Україна створює такі фільми – дуже важливо.
«Для когось це просто манікюр із серденьком. А ми хотіли показати, що за ним – реальна людина. В неї було своє життя, плани. Вона їхала додому, розмовляла з донькою. У нашому фільмі ми показуємо її реальне життя. І ми дуже хвилювалися, коли прийшла донька. Але вона переборола всі свої страхи і рухається вперед до нового, сильного життя. Для багатьох людей слово «Буча» — це вже страх, тригер. Але треба дивитись в обличчя своїм страхам. Попрацьовувати їх, рухатись далі, бо війна триває і нам всім потрібні сили. А де брати сили, якщо ми живемо в страху? Тому, знаєте, у цього фільму ще є лікувальний ефект», – переконаний він.
В’ячеслав Довженко зіграв у «Бучі» головного антагоніста – російського полковника ФСБ Миколу Івановича, який ненавидить усе українське. Як зазначили глядачі, він викликав у них ненависть.
«Отже, я зі своєю роллю справився», – погодився Довженко.
Хоча додав, що емоційно йому було важко грати цю роль, після деяких сцен він навіть відходив, нібито на перекур, аби просто поплакати у кутку.
Автори розповіли, що намагались зберегти реальність подій не тільки через справжні історії у фільмі, а й через місця. Тому, наприклад, епізод про Ігоря Поклада, якого врятував Костянтин Гудаускас, знімали у справжньому будинку композитора.
Фільм особливий і тим, що для його знімання не використали ні копійки з державного бюджету – він повністю профінансований інвесторами та українським бізнесом. І, за словами, режисера, це нова історія для вітчизняного кіно.
https://kultura.rayon.in.ua/news/758917-treba-divitisya-v-oblichchya-svoim-strakham-u-lutsku-prezentuvali-film-dramu-bucha-znyatiy-na-realnikh-podiyakh
Чимало присутніх не стримували сліз, а після закінчення перегляду одна із глядачок попросила вшанувати хвилиною мовчання усіх, хто загинув від рук росіян.
Опісля усі охочі мали можливість поставити питання Станіславу Тіунову та В’ячеславу Довженку.
За словами режисера, це кіно – машина часу, яке зняте українцями й для українців.
Знімання картини розпочалося фактично одразу після деокупації, за що автори отримали шквал критики – мовляв, такі фільми знімати ще зарано, бо це може ранити людей.
У 2022 році Українська кіноакадемія заявила, що зображення трагічних подій в ігрових фільмах у той час, поки триває війна, має ризик кон’юнктурного використання трагедії.
Але режисер переконаний – це точно на часі.
«Поки ми сперечаємося на часі чи не на часі, країна-404 вже зняла свій фільм і навіть спробувала це передати європейському суспільстві як свою правду. Але кому, як не нам, відтворювати цю правду і показувати європейському глядачу і собі, як нагадування?» – сказав Тіунов.
Він пригадав, як на показ фільму в Києві прийшла донька Ірини Фількіної – світлина її руки з червоним манікюром стала символом Бучі. Вона тоді сказала: те, що Україна створює такі фільми – дуже важливо.
«Для когось це просто манікюр із серденьком. А ми хотіли показати, що за ним – реальна людина. В неї було своє життя, плани. Вона їхала додому, розмовляла з донькою. У нашому фільмі ми показуємо її реальне життя. І ми дуже хвилювалися, коли прийшла донька. Але вона переборола всі свої страхи і рухається вперед до нового, сильного життя. Для багатьох людей слово «Буча» — це вже страх, тригер. Але треба дивитись в обличчя своїм страхам. Попрацьовувати їх, рухатись далі, бо війна триває і нам всім потрібні сили. А де брати сили, якщо ми живемо в страху? Тому, знаєте, у цього фільму ще є лікувальний ефект», – переконаний він.
В’ячеслав Довженко зіграв у «Бучі» головного антагоніста – російського полковника ФСБ Миколу Івановича, який ненавидить усе українське. Як зазначили глядачі, він викликав у них ненависть.
«Отже, я зі своєю роллю справився», – погодився Довженко.
Хоча додав, що емоційно йому було важко грати цю роль, після деяких сцен він навіть відходив, нібито на перекур, аби просто поплакати у кутку.
Автори розповіли, що намагались зберегти реальність подій не тільки через справжні історії у фільмі, а й через місця. Тому, наприклад, епізод про Ігоря Поклада, якого врятував Костянтин Гудаускас, знімали у справжньому будинку композитора.
Фільм особливий і тим, що для його знімання не використали ні копійки з державного бюджету – він повністю профінансований інвесторами та українським бізнесом. І, за словами, режисера, це нова історія для вітчизняного кіно.
https://kultura.rayon.in.ua/news/758917-treba-divitisya-v-oblichchya-svoim-strakham-u-lutsku-prezentuvali-film-dramu-bucha-znyatiy-na-realnikh-podiyakh